НАМІ «ЛуАЗ-Прото»

Звідки взявся «Прото»

Ленінградські конструктори-аматори Геннадій Хаїнов і Дмитро Парфьонов прославилися саморобним спорткаром «Лаура». Машиною зацікавився Михайло Горбачов, міністр автомобільної промисловості Віктор Поляков запросив обох до Москви, а НАМІ доручили створити для них лабораторію в Ленінграді. Вона дістала назву Ленінградська лабораторія макетування перспективних автомобілів. Українська Вікіпедія називає її завідувачем Парфьонова, а Хаїнова головним конструктором проєкту.

Міністерство, яке тоді називалося Мінавтосільгоспмаш, оголосило конкурс на новий малий позашляховик. Луцький завод відповів проєктом ЛуАЗ-1301, а ленінградці на початку 1988 року взялися за власну машину. Технічне завдання в обох команд було одне, але працювали вони незалежно й дійшли до майже зовсім різних конструкцій.

Хто працював над машиною і що від неї вимагали

Керівником проєкту MMR.net.ua називає Геннадія Хаїнова. Зовнішність малювали Олександр Костевич і Андрій Сунтєєв. Крім звичних для позашляховика прохідності, надійності й ремонтопридатності, технічне завдання вимагало трьох речей: знизити витрату палива за рахунок меншої маси й вищого ККД трансмісії, дати комфорт на рівні легкового автомобіля з найбільшим салоном при заданих габаритах і зробити кузов та салон такими, що трансформуються.

Компонування і кузов

Двигун стояв спереду, під капотом, який відкидався разом із крилами. Силовий агрегат, передня підвіска й головна передача утворювали один вузол на окремому підрамнику, тож усю механіку можна було викотити з-під машини, не розбираючи кузова. Мотор за технічним завданням узяли від «Таврії»: МеМЗ-245, робочий об'єм за карткою української Вікіпедії 1091 см³.

Кузов мав штампований сталевий каркас, який сприймав усі навантаження, а до нього кріпилися легкознімні склопластикові панелі. Українська Вікіпедія перелічує переваги такої схеми: ремонтопридатність, стійкість до корозії, простіше фарбування й рестайлінг. Задня частина пластикового даху знімалася, замість неї можна було натягнути тент, і тоді біля задніх стійок ставили додаткову дугу безпеки. Задній борт відкидався горизонтально.

Салон розрахували на чотирьох. Передбачили спальні місця, а одне чи обидва задні сидіння перетворювалися на вантажну площадку. Бензобак на 42 л розмістили між важелями задньої підвіски, у захищеному місці. Колісну базу 2300 мм і довжину 3400 мм наводить картка української Вікіпедії; там же вказано ширину, висоту, масу 800 кг і максимальну швидкість 130 км/год, а коробку передач названо п'ятиступеневою, тож ці цифри варто сприймати обережно.

Трансмісія і підвіска

Найцікавіше в «Прото» — трансмісія, повністю оригінальна. Шестиступенева синхронізована коробка мала дві понижувальні передачі, першу й другу. Коробку, відбір потужності на передній міст і передню головну передачу звели в один блок.

Карданну передачу на задній міст не відключали: крутний момент ішов на задні колеса без зайвих шестерень, що трохи покращувало економічність. Роздавальної коробки не було, передній міст отримував привід від переднього кінця вторинного вала коробки. Підключали його лише для бездоріжжя, бо міжосьового диференціала конструктори не передбачили. Шарніри рівних кутових швидкостей стояли і на передніх, і на задніх колесах.

Спереду працювала підвіска McPherson зі стабілізатором і важелями з алюмінієвого сплаву, ззаду залежна пружинна De Dion з пластинчастими поздовжніми важелями й поперечною балкою, яка виконувала роль стабілізатора. Таку схему, за MMR.net.ua, обрали заради меншої висоти навантаження, а головну передачу кріпили до кузова через шумоізолювальні елементи. Рульове керування рейкове. Кермо ж довелося взяти від ВАЗ-2108: на власне не вистачило часу, а бардачок на панелі просто позначили контурами.

Чому «Прото» не пішов у серію

Роботи почали на початку 1988 року, а перший і, як з'ясувалося, єдиний зразок закінчили влітку наступного; MMR.net.ua пише, що машину зробили менш ніж за рік. Зразок вважали макетним, тож низку дрібниць не доопрацювали. У середині 1989 року «Прото» відправили на оглядини до НАМІ в Москву, але приблизно за тиждень машина повернулася, так і не пройшовши випробувань. Причини українська Вікіпедія називає невідомими.

Незадовго до відправки, ще розраховуючи на успіх, конструктори заклали другу машину, вже на агрегатах ВАЗ-2108, бо потужності МеМЗ-245 не вистачало. Роботи над нею згодом зупинили. 1990 року, за російською Вікіпедією, керівництво НАМІ закрило ленінградську лабораторію. Більша частина колективу перейшла до госпрозрахункового центру технічного конструювання «Стиль», який очолив Парфьонов; Андрій Сунтєєв пішов, а Хаїнов почав працювати самостійно.

Заводський ЛуАЗ-1301 після цього лишився без конкурента, але серійним теж не став. Що сталося з єдиним «Прото», у перевірених джерелах не сказано.